ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

МОЇ
ШПІЦЕРИ

ВСТУП

Любов до матері, до батька, до братів і сестер притаманна кожній людині. Бо саме у сім’ї людина почуває себе певно, спокійно, надійно, затишно.  Сім’я захищає, допомагає, забезпечує найнеобхідніші потреби в добрі і в лихі часи. Далі ця любов поширюється на родину, на свій народ, на Батьківщину.

Разом з тим не тільки любов, але й глибока повага, шана, вдячність властива людині у відношенні до своїх предків. І чим глибше чоловік відає про свої корені, тим він є повноціннішим, людянішим, моральним. Ці знання гріють душу у щоденному житті, підтримують у важкі хвилини, допомагають знайти вихід у найскрутніших ситуаціях. Недаром геніальний Фрідріх Ніцше сказав: 'Воскресають лише там, де є могили'. А ще йому належать і такі слова: 'Пам’ять потолочі сягає не далі діда, – а на дідові уривається час'.

Отож для себе, для свого сина Юрія, для всіх моїх дорогих родичів постараюся наскільки можливо глибоко написати про родовід Шпіцерів. Маю надію, що цю працю продовжать наступні покоління нашого роду.

НИЖНЯ ЛУКАВИЦЯ

Вільна енциклопедія інформує, що село Нижня Лукавиця розташоване у Стрийському районі Львівської області. Населення у 2000 році становило 383 особи. Середня висота над рівнем моря 326 м, протікає річка Жижава.

Дещо більше можна дізнатися про село із книги-двотомника 'Стрийщина', виданої Науковим товариством ім. Т.    Шевченка у Нью-Йорку 1990 року:

'Статистичні дані: Загальна поверхня 657 га, орної землі 300.72 га, з того двірська (панська) власність 113.12 га, сільська – 187.60 га. Число домів: 1921 р. – 93, 1931 р. – 119. Населення: 1880 р. – 374 греко-католики, 30 латинян; 1921 р. – 546 греко-католиків, 61 латинянин, 5 мойс., 4 інші; 1924 р. – 600 греко-католиків, 28 латинян, 5 мойс.; 1931 р. – 670 мешканців; 1935 р. – 675 греко-католиків, 20 латинян, 10 мойс.

Лукавиця Нижня лежить над потоком Жижавою, допливом ріки Стрия, у від­далі 10 км на південний захід від Стрия.

Школа в 1914 р. – з одним учителем, з українською мовою навчання, 142 українських дітей; 1924 р. – дітей греко-католиків 92, латинян 4, мойс. 2; 1935 р. – утраквістична, 110 дітей.

Церква Введення в Храм Пречистої Діви Марії, мурована, збудована в 1810 р. Парох в 1909 р. о. Юстин Ільницький, в 1924 р. – о. Петро Ґедз, в 1935 р. – о. Юліян Тарантюк. Патронат: Володимир і Евстахій Баранські.

Товариства: 1935 рік – Братство Апостольства Молитви – 35 чоловік, з 1909 року читальня 'Просвіти' – 55 чоловік (75 книг), позичкова каса, громадська крамниця.

В давнину були в селі ґуральня і млин.

Староство, суд, пошта, телеграф, телефон і залізнична станція в Стрию, 11 км'.

Там же професор Лев Шанковський пише: 'Коли ж саме виникло м. Стрий і що воно собою уявляло впродовж історії? Найстарші документи, в яких є згадка про м. Стрий (фактично: Стриґ чи Стриг – Stryg), походять з 1396 р., тобто зладжено їх 9 років після остаточного приєднан­ня Галичини до Польщі в 1387 р. Документи ці згадують про місто Стрий (oppidum Stryg), Стрийський повіт (districtus Strygensis), а навіть про місцевий римо-католицький костьол і парафію. Коли ж в 1396 р. існувало вже місто Стрий, Стрийський повіт і місцевий костьол, то ясно, що місто мусіло вже давно існува­ти, може навіть за княжих часів. Це саме відноситься й до найстарших сіл Стрийщини, якими є Дашава, Дуліби, Жулин, Кавсько, Лисовичі, Лисятичі, Лукавиця Нижня, Семигинів, Сихів, Станків, Стинава Вижня та Яблунівка.'

Село Нижня Лукавиця зручно вмостилося на берегах річки Жижава. Відразу за річкою розстилалися зелені, вкриті квітковим різнобарв?ям луки (звідси, мабуть, і назва – Лукавиця), що переходили у підлісся, за яким наліво й направо застилав обрій дрімучий листяний ліс. На цих теренах випасали худобу, заготовляли на зиму сіно та дрова, збирали гриби, ягоди, горіхи, ловили рибу. Решту території займали родючі поля, на яких працьовиті селяни вирощували щедрі врожаї зернових, картоплі, льону, буряків, капусти  та інших припасів для столу. На південному заході синіють гори Карпати. В ясну погоду там можна розгледіти окремі будиночки і дерева, а навесні аж до червня – милуватися вкритими снігом вершинами.

У центрі села вабить зір світла споруда двохсотлітньої мурованої церкви, обгородженої чепуристими липами. З північної сторони посеред парку розташувався палацик поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком та розкішним яблуневим садом. Неподалік стояли хатки для челяді, якою звичайно ставали безземельні селяни. Праці вистачало всім, бо крім польових робіт на 113 га орної землі, якою володіли Баранські, вони мали ще ферму, ґуральню, млин, цегельню. Про дідичів Баранських мої родичі говорили з симпатією і згадували про них тільки добре. Панський двір забезпечував людей роботою, селяни щотижня отримували платню, а найбільш працьовитих в суботу пополудні пригощували чарчиною. Хоча були поляками, але поважали українську віру і звичаї, зокрема допомагали сільській греко-католицькій церкві Введення в Храм Пречистої Діви Марії, будівництво якої розпочалося в 1810 році і яка справно служить греко-католикам донині. Під їхнім патронатом були також греко-католицькі церкви в селах Верхня Лукавиця, Семигинів, Жулин, Братківці, Розгірче. На Різдвяні свята приймали сільських колядників, частували їх і робили щедрі внески на церкву. З 1876 по 1939 роки патронами лукавицької греко-католицької церкви послідовно були Юзеф, Юліан, Володимир, Станіслав, Володимир та Євстахій Баранські. Гірко згадувати, але їхню родину знищили більшовики. Сорокалітнього Володимира Баранського стратили в Катині разом з польськими офіцерами, а місцевий капезеушник після окупації села більшовиками розтрощив сімейну гробницю Баранських та розкидав їхні кості по всьому цвинтареві.

У Центральному державному історичному архіві у Львові (ЦДІА) збереглися деякі дані про село Нижня Лукавиця. На плані за 1850 рік видно, що вже тоді більша частина села улаштувалася вздовж річки Жижава на західному її березі, а решта – за річкою. Відповідно село поділялося на горішню частину (селяни називали її 'горі') – від будинку №1 до будинку парохії під № 21, долішню частину ('долі') і за рікою ('заріка').

Список мешканців села за 1760 рік показує,  що Шпіцерів у Нижній Лукавиці тоді ще не було. У будинку № 2 проживав Палюк Гриць, № 13 – Стефанів Іван, № 23 – Франчишин Яць.

Перепис мешканців, зроблений австрійським урядом у 1788 році, показав, що в селі проживали (подаю номер будинку і прізвище власника господарки): буд.1 – Палюк Андрій, буд.2 – ШПІЦЕР Андрій, буд.12 – Дячишин Василь, буд.13 – ШПІЦЕР Василь, буд.14 – Стефанів Петро, буд.15 – Потоха Гаврило, буд.16 – Михайлишин Стефан, буд.18 – Мельник Михайло, буд.20 – Пахольчишин Василь, буд.21 – парох Костів Гринь, буд.22 – Палюк Іван, буд.23 – ШПІЦЕР Яць, буд.24 – Петрик Іван, буд.27 – Мудрий Михайло, буд.41 – Коваль Петро, буд.42 – Ройко Іван, буд.43 – Потоха Антон, буд.44 – Божик Іван, буд.45 – Дячишин Олекса. Крім того 'на хатках' (панський будинок для прислуги барачного типу) проживали Одинак Микола, Каращак Кость, Олійник Гринь.

Отже можемо константувати, що три Шпіцери – Андрій, Василь і Яць – появилися  в Нижній Лукавиці після першого поділу Польщі.

Наступний перепис відбувся у 1799 році. Він показав, що за минулих одинадцять років відбулося заселення нових будинків, а Нижня Лукавиця поповнилася новими мешканцями: буд.4 – Палюк Михайло, буд.7 – Стефанів Андрій, буд.8 – Савків Іван, буд.9 – Ткачик Василь, буд.11 – Палюк Іван, буд.17 – Стефанів Оніфро, буд.19 – Палюк Петро, буд.20 – Попович Гринь, буд.25 – Мазур Шимко, буд.26 – Пахольчишин Василь, буд.32 – Байтала Яць, буд.34 – Коваль Андрій, буд.36 – Потоха Данило, буд.39 – Мельник Микола, буд.41 – Попович Василь, буд.42 – Шимків Михайло, буд.45 – Мазурик Андрій, буд.47 – Мельник Федір.

Як бачимо, за Австрії крім Шпіцерів у селі появилися мешканці з новими прізвищами – Байтала, Мазур, Олійник, Попович, Шимків. Інші архівні матеріали дозволяють встановити приблизні роки поселень у Нижній Лукавиці людей з новими відомими сьогодні прізвищами: Вінтонів Андрій – буд.15, 1820р.; Вінчерський Стефан – буд.45, 1843р.; Одинак Петро – буд.2, 1843р.; Сулик Стефан – буд.27, 1843р.; Янів Теодор – буд.3, 1843р.; Микитин Дмитро – буд.8, 1844р.; Кайдан Григорій – буд.42, 1853р.; Шиманський Матій – буд.42, 1856р.; Гречинський Іван – буд.66, 1860р.; Ципук Максим – буд.48, 1860р.; Гошовський Микола – буд.7, після 1871р.

Селяни Нижньої Лукавиці володіли достатньою кількістю родючих орних земель, сіножатями, мали кришталево чисту воду, яку приносила річка Жижава з недалеко розташованих Карпат, що дозволяло робити ставки і вирощувати рибу. Сусідній лісок забезпечував селян дровами, грибами, лісовими горіхами, малиною, ожиною. Тому люди жили тут достатньо заможно, про що свідчить факт побудови на початку ХІХ століття добротної мурованої церкви, яка успішно служить віруючим дотепер. Поруч з церквою був побудований великий – на чотири кімнати – парохіальний будинок і господарські споруди.

Парохами села були: 1788р. – Гринь Костів, 1869р. – Ян Ковальський, 1876р. – Іван Лозинський, 1886р. – Роман Шепарович, 1895р. – Володимир Чепіль, 1904р. – Іван Головкевич, 1907р. – Петро Процик, 1910р. – Сидоній Юліан Левицький, 1914р. – Петро Ґедз, 1928р. – Юстин Ільницький, 1932р. – Юліан Тарантюк, 1938р. – Петро Кішка.

Сотні літ тривало спокійне, достатньо забезпечене життя селян. Звичайно, не оминали Нижню Лукавицю і характерні на ті часи біди: стихійні лиха, татарські та розбійницькі наскоки, неврожаї, епідемії. Але в пам’яті селян здебільшого збереглися приємні спогади. В дитинстві, слухаючи бесіди древніх мешканців села, що розповідали давні історії, які дійшли до них від їхніх дідусів та бабусь, я ніколи не чув особливих нарікань на важке життя. Оповідали звичайно веселі історії, що траплялися з селянами. 

Під час Першої світової війни на горі між Лукавицею і Нинівом (тепер с. Долішнє) відбувся жорстокий бій австрійських та російських військ. Як пам’ять про цю трагічну подію під лісом над потічком ще у 1950-і роки розташовувався цвинтар австрійських вояків з ідеально насипаними горбиками могил.

Після відміни панщини у селі появилися товариства та громадські організації, що сприяло активізації національно-патріотичного життя його мешканців. Активно діяла 'Просвіта', молодь спромоглася збудувати сільський клуб-читальню.

Село домоглося також виділення коштів на будівництво школи. Між іншим, коли почалося будівництво, заступник сільського війта заховався неподалік і стежив за дотриманням необхідного співвідношення матеріалів, які йшли на фундамент. Виявилося, що цементу будівельники недодають. Він поскаржився стрийському начальству, була проведена експертиза, яка підтвердила факти зі скарги, і будівельників примусили залити фундамент наново. Цей будинок твердо стоїть і понині.

Чітко виконувалося гасло 'Свій до свого по своє', селяни голосували тільки за своїх представників до місцевого уряду, молодь строго дотримувалася тверезого способу життя. Коли один парубок мав необережність трохи випити перед танцями, йому привселюдно 'всипали буків'. Про цей випадок пам’ятали довгі роки і молодь більше не порушувала принципів тверезості.

Багато лукавицьких хлопців і дівчат стали членами Організації Українських Націоналістів (ОУН). Професор Лев Шанковський пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині. Члени ОУН фактично керували громадським, культурним і політичним життям села, брали активну участь у виборах та антипольських акціях. Про це свідчить документ, що зберігся в архівах КГБ:

“Розповсюдження листівок ОУН

в церкві в Лукавиці Нижній

Рапорт

Внаслідок отримання достовірної інформації про розкидання листівок ОУН в часі служби Божої в церкві 7 січня 1934 року в Лукавиці Нижній я провів попереднє розслідування і переконався, що:

Дня 7. 01. 1934 невідомий виконавець розкинув з хорів коло 7-ої години під час служби Божої в церкві значну кількість листівок ОУН, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку Біласа і Дмитра Данилишина, одночасно взиваючи до боротьби проти поляків. Виконавець кинув ці листівки з хорів на людей в кількості біля 30 штук, котрі люди, а переважно жінки, позбирали і взяли з собою.

В ході розслідування я з’ясував, що на хорах в цей час перебувало біля 40 осіб, а між ними був дяк Павло Гошовський, його товариш Шпіцер Василь і Іван Янів – всі з Лукавиці Нижньої, і щодо них я отримав достовірну інформацію, що вони були розповсюджувачами цих листівок. На підставі цієї інформації проведено у них і їх родин дня 11. 01. 1934 р. обшук домашній і особистий, під час якого не знайдено ані достатніх доказів, ані листівок.

В одного з підозрюваних Павла Гошовського знайдено в шухляді його столика 1 примірник під назвою “Загальний нарис історії України – вступ”, який походив з читальні “Просвіти” в Конюхові.

Підозрюваний Павло Гошовський народився 1. 3. 1912 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Романа і Рузі, з дому Янів, 1 кляса загальної школи і курс диригентів співу, виконує в церкві функції дяка, без маєтку, при родичах, не суджений. Про обставини розкидування листівок повідомив: – в хвилі, коли листівки скинуто з хорів, він підіймався на хори, де вже було біля 40 осіб молоді й дітей, і нічого не бачив. Він не знав, що листівки були розкидані, аж поки не вийшов з церкви. Змісту листівок не знає, оскільки не бачив їх і не читав, сам же своєї участі у розповсюдженні листівок не визнає.

Підозрюваний Василь Шпіцер народився 25. 11. 1908 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Олекси і Рузі, з дому Одинак, парубок, кравець, при родичах, греко-католик, 2 класи загальної школи, не суджений.

Повідомив, що в критичному часі був на хорах з іншими хлопцями, але не бачив і не знає, хто з хорів скинув листівки. Він же до чину не признається і твердить, що про розкидані листівки дізнався лише після того, як вийшов з церкви, від інших хлопців. Змісту листівок не знає, оскільки їх не читав.

Підозрюваний Іван Янів, син Стефана і Настуні, народився 1912 року в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, греко-католик, 1 кляса загальної школи, парубок, рільник, не суджений, без маєтку, при родичах.

Повідомив, що в часі, коли були кинуті листівки, був на хорах, однак, хто їх кинув, не бачив, сам до чину не признається, листівок не читав і змісту їхнього не знає.

Вище названих за браком доказів вини з-під арешту звільнено.

Листівок, що були розкидані, я не зміг знайти, бо люди, як я дійсно переконався, після принесення додому і ознайомлення зі змістом, їх знищили.

В ході слідства не вдалося встановити виконавця цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН.

Жулин, дня 11. 1. 1934

Комендант постерунку поліції польської Новак Якуб”

Справжнє горе почалося після окупації Галичини більшовиками. 'Перші москалі' націоналізували маєток дідичів Баранських і дали його на розграбування селянам. Вперше за всю свою історію селянин здобув сумнівні матеріальні блага не за рахунок власної праці, а крадіжками і пограбуваннями. Так почалося зародження 'нової радянської людини'.

'Другі москалі' націоналізували парохіальний будинок і віддали його під семирічну радянську школу, а господарські споруди священичої садиби передали колгоспним вівцям. Церкву ж закрили і священик, ясна річ, виїхав із села. Місцевий директор школи у 1960-і роки знищив історичну будівлю, що довгі літа належала сільській парохії. А далі пішло: звірства енкаведистів; націоналізація землі, коней і реманенту на користь колгоспу 'Зоря Комунізму' (спочатку називали іменем Михайла Будьонного); каторжна праця на колгоспних нивах без права покинути село, бо колгоспникам не видавали паспортів, а без паспорта влаштуватися на роботу було неможливо; напівголодне існування і втягування селян у безпробудне пияцтво.

Страшна подія трапилася 25 лютого 1945 року. Ось як описує її Левко Барабаш у книзі 'Літопис Нескореної України': 'З приходом більшовиків у 1944 р. штаб УПА дав вказівку створити в Карпатах ідеологічно-політичну школу. Нас зібрали 26 чоловік. Мав у той час сімнадцять років. Решта хлопців були ненабагато старшими. Одне слово, юнаки…

На околиці села Нижня Лукавиця ми розмістили свій табір і почали заняття. Люди з села дуже прихильно ставилися до нас, всім, чим могли допомагали. 25 лютого, на третій день нашого навчання, стійкові попередили, що до села наближається ворог. Щоб не постраждали селяни, ми вирішили відступити в ліс. З усіх сторін нас оточили і почали косити перехресним прицільним кулеметним вогнем. Наші хлопці відстрілювалися до останнього патрона.

Після цієї бойні вороги збирали трофеї і добивали поранених. Кількох хлопців ще жило, та капітан наказав добити поранених. Кагебісти штиками пробивали кожне тіло наскрізь.

Мене поранили в голову й ногу. Капітан підійшов до мене і сказав: 'Такой молодой, а уже бандера', – і дав вказівку не чіпати мене.

–        Будет хороший язык для генерала Сабурова, – сказав він'.

Лукавичани поховали загиблих 25 українських хлопців у братській могилі на сільському цвинтарі, а на місці трагічного бою насипали пам’ятну могилу.

Не дивно, що селяни раділи, коли почалося відродження Незалежної України. Знайшовся навіть давній синьо-жовтий прапор, який котрась добра душа заховала на церковному горищі. Цікаво, що на ньому лінія поділу між кольорами проходить по діагоналі. Віруючі зірвали радянський замок з дверей старовинної церкви і вирішили стати греко-католицькою парохією, як це було у їхніх предків понад останні триста п’ятдесят років.

На жаль, частина села вже стала 'новими радянськими людьми' і побудувала собі за рекордно короткий термін, за невідомо чиї гроші православну церкву. Починали будувати, коли Київського Патріархату ще не було, а була тільки Російська православна церква. Найбільше старалися колишні комуністи та приліпутенти.

Це привело до розколу громади. Тепер греко-католики вшановують померлих предків у Провідну неділю, як це робилося сотні літ до московського рабства, а православні – на сам Великдень. Полеглих воїнів УПА греко-католики вшановують на місці їхньої загибелі, а православні – на братській могилі.

Добре, що хоч вшановують.

ЕТИМОЛОГІЯ ПРІЗВИЩА ШПІЦЕР

В офіційних документах австрійської імперії прізвище отця Семена Шпіцера, який під час Першої світової війни служив на фронті капеланом у чині майора австрійської армії писали 'SPITZER'. У великому німецько-українському словнику це слово означає 'стругач', 'ніж для загострення олівців'. Походить воно від слова 'spitz', що означає гострий, гостроверхий, колючий, ущипливий. У німецькій мові є вирази 'spitzer Turm' (гостроверха вежа) чи 'spitzer Winkel' (гострий кут).

Інтернет показує, що людей з таким прізвищем є доволі багато, причому у різних країнах і різної національності. І в архівах, і в літературних творах минулих століть згадуються люди з прізвищем  ШПІЦЕР.

У Львівському державному архіві знаходиться такий документ:

'07.11.1812

Доповідний лист Галицького губернатора Поліцейському придворному управлінню у Відні про клопотання контрольоза (значення цього слова мені не відоме – В.Ш.) Жовківської окружної каси Шпіцера й з пропозицією занести його в почесну книгу видатних і заслужених осіб за його відданість державним інтересам як в 1809 році так і в теперішній час та за особливі заслуги'.

Ще один архівний документ:

'вересень 1833 р.

м. Жешув

Про характеристику службовця Карного суду у Жешуві Шпіцера Хоми.

Донесення окружного староства у Жешуві Галицькому  губернаторству від 4 жовтня 1833р.

(оригінал)

Повідомлення Галицького губернаторства Президії Апеляційного суду у Львові від 9 жовтня 1833р.

(чернетка) '

Український письменник Богдан Лепкий у своїх спогадах 'Мої вчителі' у розділі 'Професор'  пише: 'Згадую бережанських професорів і тих, що вчили мене, і тих, що я їх тільки у місті стрічав або в гімназії. Між ними було чимало з нашими й німецькими прізвищами. За моїх часів були: Нойбург, Гохгекер, Флях, Штайнер і Шпіцер. Два перші – римо-католицькі катехити, Штайнер учив польської мови, Флях – німецької, а Шпіцер історії та географії.

На ні одного з них нарікати не можу, а Шпіцера згадую вдячним серцем, бо я від нього дуже багато навчився. Географію треба було знати, як якусь поему про землю і про її становище у вселенній. Шпіцер не признавав шкільного підручника, викладав, товариші записували виклади і літографували, а потім виучували на бляшку, як у Бережанах казалося.

Шпіцер, як я вже згадував, був гострий і невблаганний, але злої ноти задурно не дав. Доброї також'.

У розділі 'Катехит' Богдан Лепкий пише: 'Катехит Соневицький по своїй природі був не прокуратор, лиш оборонець. Не тільки він і директор, але й їхні родини жили з собою у щирій приязні. З деякими професорами наш катехит дружив, з іншими жив у добрій злагоді. Не пригадую собі, щоби з ким ворогував. Тому-то, як просив за котрогось із своїх учеників, то мало хто йому відмовляв.

Був тільки один, а саме професор Шпіцер, котрого навіть Соневицький, мабуть, ніколи не просив, а директор також ні. Знали, що він того не любить і що ніяка просьба не поможе, лиш скорше зашкодить. Був це 'кам'яний професор'. Учив знаменито, вимагав багато, не всміхнувся ніколи, хіба іронічно.'

У статті Валентина Стецюка 'Німецька колонізація і діяльність в Придністров’ї' читаємо:

'У 1772 році Галичина увійшла до складу Австро-Угорщини. Австрія намагалася проводити  германізацію краю, сприяла переселенню німецьких колоністів, для чого спеціальними цісарськими указами створювала для них різні пільги. Крім безкоштовного наділу землі, переселенці на певний час звільнялися від податків і військової служби…

Оскільки серед українців Наддністрянщини тепер часом можна зустріти німецькі прізвища – Шпіцер, Райтер, Фішер, Гут, Глязер і т.д., то можна припускати, що між українцями і німцями мішані шлюби були, а діти в таких родинах вже ставали українцями.

Захер Мазох писав про взаємини німців та слов'ян Галичини так: 'Спільним для всіх (німців) є німецька серйозність, німецький хід думок, поміркованість і працьовитість. Вони подобаються місцевим слов'янам, та їхній характер, яким би добрим він не був, не дуже делікатний, а їхні манери нерідко вражають грубістю. І далі: 'Онімеченою Галичина не буде ніколи. Польський елемент надто сильний і освічений, а русинський довів свою незламну впертість відтоді, як йому було надано рівні права, і розвивається він швидко і потужно'…

Із свого боку, проживання німців в українському середовищі викликало в них інтерес до вивчення історії та культури Галичини і Буковини, зробили німці також певний внесок в розвиток української літератури і культури. Ймовірно німецького роду був Йоган Пінзель, визначний скульптор 18-го ст., роботи якого прикрасили Собор Святого Юра у Львові, костел у Монастириську, ратушу у Бучачі. Теодор Ґартнер, професор Чернівецького університету разом із Степаном Смаль-Стоцьким склав українську шкільну і наукову граматику, брав участь в упорядкуванні українського правопису. Бальтазар Гакет, професор Львівського університету, подорожуючи по Українських Карпатах, написав наукову працю про природу і населення Карпат.

Так само численні українознавчі твори, зокрема про Буковину і побут гуцулів, написав професор Чернівецького університету Раймунд Фрідріх Кайндль (1866-1930). В галузі красного письменства до згаданого вже Захер Мазоха (1836-1895) можна також додати Уляну Кравченко (1860-1947, справжнє ім'я Юлія Шнайдер), відому українську поетесу німецького роду, народжену у Дрогобичі. Вона писала виключно на українські теми, зокрема для дітей та юнацтва. Також і німецький письменник та літературознавець Карл-Еміль Францоз (1848-1904) писав поезії, оповідання і повісті переважно з життя українських селян Буковини, він же дав загальний огляд української літератури, високо оцінивши творчість Тараса Шевченка.

Німці Галичини в час повстання Західно-Української Народної Республіки у своїй більшості поставилися із симпатією до українського визвольного руху. Вони мали представника від німецького населення Галичини в Українській Національній Раді, а багато військових з числа німців пристали до Української Галицької Армії, розділивши з українцями і радість перемог, і гіркоту поразок. При цій нагоді слід згадати найбільш провідних старшин УГА німецького роду.

Василь Вишиваний, справжнє ім'я Вільгельм Габсбург-Льотрінген (1895-1951), австрійський ерцгерцог, полковник УСС. За Директорії працював у Міністерстві Військових справ. Один час розглядався як можливий претендент на український престол. У Львові є площа його імені.

Антін Кравс (1871-1945), генерал-чотар УГА. Спочатку командант Самбірської бригади, далі 3-го Галицького корпусу. У поході на Київ командував центральною групою, яка 30 серпня здобула Київ. Якийсь час командував бригадою у складі Армії УНР, але після союзу Петлюри з Пілсудським з рештками УГА з боями прорвався до Чехословаччини. Автор спогадів 'За українську справу'.

Альфред Бізанц (1890-?), підполковник УГА і Армії УНР, родом з Галичини, командант Львівської бригади. Один з організаторів і виконавців знаменитої 'Чортківської офензиви' – наступу УГА з 'трикутника смерті' між Дністром і Збручем через Чортків на Бережани в українсько-польській війні 1918-1919 років. В той час командував пробоєвою групою під Бережанами. Трохи пізніше відзначився під час походу на Київ. Під час другої світової війни – референт в українських справах в Галицькому дистрикті, голова Військової Управи дивізії СС 'Галичина'.

Ганс Кох (1894-1959), німецький історик і теолог, родом зі Львова, професор кількох німецьких університетів, директор інститутів Східної Європи в Бреслау і Мюнхені, дійсний член НТШ. Брав участь в українських визвольних змаганнях як сотник Генерального Штабу УГА. Написав цілу низку наукових і літературних праць з української проблематики'.

29 березня 2012

(0|0)

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

МОЇ ШПІЦЕРИ

Як бачимо, слово 'Spitzer' є німецького походження і, відповідно, про людей з таким найменням кажуть, що вони мають німецьке прізвище. Але чому українці носять такі прізвища? У поданому вище архівному документі від вересня 1833 р. йдеться про характеристику службовця Карного суду у Жешуві Шпіцера Хоми, ім’я якого безумовно вказує на його українськість. У поданому вище матеріалі Валентин Стецюк пише: 'можна припускати, що між українцями і німцями мішані шлюби були, а діти в таких родинах вже ставали українцями (з німецькими прізвищами, якщо батько був німцем – В.Ш.)'.

Але я хочу запропонувати свою версію. Не підлягає сумніву, що були українцями й три Шпіцери, які появилися у Нижній Лукавиці за переписом 1788 року. Адже їхні імена були чисто українськими: Василь, Яць і Андрій. Вони всі одружилися з українками і були греко-католиками. Слід відзначити, що вони не були ані братами, ані родичами. Про те говорив мій батько, який знав це з переказів своїх дідів-прадідів. Про це свідчить і день согоднішній – у невеличкому селі мешкають аж три роди Шпіцерів, які не є родичами: 'прокопові', 'козякові' і 'вильові' і які є відповідно нащадками згадуваних Василя, Яця і Андрія. Паче того, один з них (не Василь) мав прізвище Онисько, але записався-таки Шпіцером. То ж чому? Що об’єднувало цих трьох небідних парубків – адже вони змогли відразу після заїзду до Нижньої Лукавиці стати власниками господарств: Андрій – буд.2, Василь – буд.13 (там донедавна мешкали 'млодзьові'), Яць – буд.23 (зараз там мешкають 'козякові')?

За сімейними переказами наш предок Василь заїхав у село на хорошому коні з почепленими обабіч сідла бочками, наповненими всіляким добром.  Мав немало грошей – навіть поміщик часом звертався до нього з проханням позичити якусь суму. Донедавна наш рід називали прізвиськом 'Шведи'. А зараз згадаймо трохи історії.

З книги 'Wiedza o Polsce' Tom Ia: 'Варшавський сейм 1578 року ухвалив ... заснування вибранецької або ланової піхоти з королівських сіл: кожні 20 ланів (30-45 га – В.Ш.) повинні виставити одного пішого добровольця, придатного до бою чоловіка, спорядженого рушницею, шаблею і сокирою; незабаром набралося 2 000 таких піхотинців в вибранецьких ротах. Не довіряючи народному ополченню, яке кількаразово розчаровувало, король (Стефан Баторій – В.Ш.) провів масове вербування іноземних рот: німецьких аркебузерів і райтерів, польських і угорських гусарів, татарської легкої кінноти, угорської піхоти, озброєної бердишами (короткими алебардами) і рушницями, а також німецької піхоти, що складалася з списників (списоносців) і стрільців з аркебузами'.

Крім основної інформації у цій цитаті маємо вирази 'стрільці з аркебузами' і 'аркебузери'. Тобто той, хто озброєний аркебузом зветься аркебузером. Логічно, оскільки це характерно для німецької мови: від 'box' (бокс) отримуємо 'boxer' (боксер), від 'fisch' (риба) отримуємо fischer (рибак). Якщо ж взяти слово 'spieb' (спис), то отримаємо 'spieber' – списник, списоносець. Подібні словоутворення є і в українській мові: гармата – гармаш, пушка – пушкар, меч – мечник, стріла – стрілець, спис – списник.

В німецькій мові існує слово 'spieber', синонімом якому служить 'spiebburger', що означає 'озброєний міщанин'. Отже, можемо говорити, що німецька піхота, навербована Стефаном Баторієм, складалася з 'шпісерів' і 'аркебузерів'. А українських хлопців-списоносців, що входили до цього війська, іноземним воїнам та командирам  простіше було звати 'шпісер', аніж називати непростими для їхньої вимови українськими прізвищами. Українцям легше було вимовляти 'шпіцер', тоді їх – за їхньою вимовою – строгою німецькою мовою записували 'Spitzer'.

Про 'вибранецьку піхоту' відомо, що кожному 'піхотинцю' надавали по 12 га землі і звільняли від податків – така собі сільська шляхта. В мирний час 'вибранець' господарював, а коли його викликали, то йшов до армії зі своєю зброєю сам або посилав дорослого здорового сина. В архівних документах за ХVI-XVII ст. серед 'вибранецької піхоти' зустрічається прізвище Шпіцер. У 1726 році замість 'вибранецької піхоти' було сформовано постійний 'лановий реґімент', утримуваний на податки з державних ланів.

Після поділу Польщі у http://uk.wikipedia.... title='1795'>1772 році Австрія розформувала польські війська на захоплених територіях, а військовослужбовців розселила згідно з тодішніми можливостями. Тоді то й заїхали до Нижньої Лукавиці демобілізовані 'списоносці' – Василь, Яць та Андрій Шпіцери.

Щодо прізвиська 'Швед', то у книзі Михайла Терлецького 'КОНТУРИ РОДУ ДРАГО-САСІВ' читаємо: 'Маркування придомків у Галичині йшло двома шляхами: закріплювалися давні, принесені в Галичину з інших земель, або надавалися 'нові' чи то за походженням власника придомка, його професії, риси характеру, фізичної вади тощо (Волошин, Волох, Татар, Угрин, Швед, Губ'як. Ковалевич, Мукосій і т. д.)'.

Слово 'швед' могло асоціюватися з поняттям 'воїн', 'вояк', 'військовий'. Оскільки Швеція у XVI-XVIIст. вела безконечні війни, то українці всіх найманців шведської армії могли називати 'шведами' і це слово стало узагальненим для військових. Подібно як слово 'москаль' означало для українця не тільки 'московит', але й воїн російської армії.

Іншими мовами прізвище Шпіцер пишуть по-різному. В архівних матеріалах німецькою мовою бачимо Spitzer. Польською – Spicer, Spycer, Szpicer. В писаному латиною 'Шематизмі всього кліру греко-католицької Львівської митрополичої архієпархії' за 1904 рік отець Семен записаний як Szpitzer Simeon. Щоб правильно вимовляли наше прізвище англійці, належало б писати Shpitser.

Правда, якщо німецьке написання Spitzer використовується в англійських текстах, то в перекладі на українську мову за допомогою комп’ютера одержимо Спітцер. Подібне написання знаходимо у 'Протоколі про одруження' Онуфрія Олійника і Меланії Цибульки, складеному отцем Яном Ковальським 31 грудня 1869 року у церкві села Нижня Лукавиця. Один зі свідків там записаний: 'Николай Спђцеръ з дому № 23'.

Все-таки, оскільки прізвище Шпіцер має однозначно німецьке походження, то й писати латинкою слід лише SPITZER, а не на польський чи англійський манір.

МОЇ ПРЕДКИ

У Василя Шпіцера з будинку № 13, про котрого є згадка у переписі 1788 року, народився син, названий також Василем. Метричні книги села Нижня Лукавиця Стрийського повіту у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові, які охоплюють період від 1835 до 1865 рр., мають такі записи:

Василь Шпіцер. Метрика смерті.

Помер 18, похований 20 березня 1848 р. № будинку 13. Католик. Чол.

Голова родини, селянин з Лукавиці Нижньої.

52 роки (отже, рік народження – 1796).

Причина смерті тиф.

Джерело: Ф.201, оп.4а, од.зб.3109, арк.70.

Марія Шпіцер. Метрика смерті.

Померла 5, похована 7 травня 1855 р. № будинку 13. Католичка. Жін.

Дружина Василя Шпіцера.

Причина смерті – звичайна.

Прокіп Шпіцер. Метрика шлюбу.

4 лютого 1838 р. № будинку 13.

Наречений Прокіп, син Василя Шпіцера.

Селянин. Католик. 18 років.

Наречена – Євдокія, донька Андрія Потохи, селянина. Католичка.

Свідки – Василь Ткачик, Петро Одинак. Селяни.

У Прокопа і Євдокії народилося 12 дітей. Найперша дитина народилася у 1841 році, а остання – у 1861 році, коли наша прапрабабця Євдокія мала 45 років. Вижило тільки троє дітей – син Андрій Шпіцер, 1845р.н., від котрого пішли 'млодзьові', син Степан Шпіцер 1847р.н., що став нашим праотцем ('прокопових') та дочка Анастасія 1861р.н., яка вийшла заміж за Потоху. Решта дітей – Анна 1841р.н., Пелагія 1843р.н., Катерина 1849р.н., Максим 1851р.н., Михайло1853р.н., Василь 1856р.н., Марія 1858р.н., близнята Параскевія і Теодозія 1860р.н. померли в ранньому дитинстві.

Прокіп помер 1870 року, залишивши спадок молодшому синові Степану. Мій прадід Степан одружився з Катериною Шмігельською. 21 грудня 1882 вони купили землю у Данила Байтали, де побудували будинок під номером 31 (зараз там мешкає Ольга Лесишин – дочка Семена Шпіцера). Степан з Катериною народили чотирьох синів – Прокопа, Микиту-Григорія, Василя і Семена. Прокіп і Микита залишилися на господарці. Семен закінчив Стрийську гімназію та Львівську духовну семінарію і став священиком, отримав крилошанські відзнаки, а потім митрополит Андрей Шептицький призначив його Долинським деканом. Василь виїхав у Канаду в Едмонтон, одружився там з українкою Катериною, вони мали чотирьох синів. За більшовицького режиму зв’язок з ними був утрачений. Але інтернет показує, що сьогодні в Едмонтоні проживає багато Шпіцерів і можна припустити, що дехто з них є нащадками нашого Василя Шпіцера та його чотирьох синів. Предків та нащадків Степана і Катерини Шпіцерів можна побачити на укладених мною родоводах.

Андрій Шпіцер залишився на батьківській господарці (будинок № 13), мав сина Володимира, який став засновником великої родини цього коліна Шпіцерів.

* * *

В Метричних книгах ЦДІА України збереглися записи про Шпіцерів, які подаю за роками:

1838 р. – Прокіп і Євдокія одружилися-буд.13;

1841 р. – Андрій, Марія, Василь-буд.2, Якуб-буд.2, Прокіп і Євдокія народили Анну-буд.13;

1843 р. – Іван-буд.23, Микола-буд.23, Пракседа, Андрій, Анастасія, Прокіп і Євдокія народили Пелагію-буд.13, Василь;

1844 р. – Анастасія і Андрій, Василь, Катерина і Іван, Євдокія і Олекса;

1845 р. – Микола, Олекса, Марія, Іван та Катерина-буд.11, Прокіп і Євдокія народили Андрія-буд.13;

1847 р. – Прокіп і Євдокія народили Степана-буд.13, Орпина, Микола, Параскевія;

1848 р. – Микола, Василь і Параскевія народили Василя-буд.2, Анастасія, Андрій;

1849 р. – Андрій, Марія, Микола, Прокіп і Євдокія народили Катерину-буд.13, Микола і Агрипіна народили Параскевію-буд.23;

1853 р. – Марія і Василь, Прокіп, Микола, Прокіп і Євдокія народили Михайла-буд.13, Василь і Ксенія, Іван;

1855 р. – Андрій, Василь, Микола і Орпина народили Марію-буд.23;

1856 р. – Андрій, Прокіп і Євдокія народили Василя;

1859 р. – Євдокія і Прокіп-буд.23, Василь і Теодозія народили Параскевію-буд.35, Степан і Параскевія-буд.35;

1860 р. – Прокіп і Євдокія народили Параскевію і Теодозію-буд.13, Василь і Марія-буд.13, Андрій, Василь і Теодозія народили Андрія-буд.35, Стефан і Параскевія-буд.35;

1861 р. – Микола, Прокіп і Євдокія народили Анастасію-буд.13, Василь і Теодозія народили Анастасію-буд.35, Степан-буд.35.

Тоді в селі проживали Шпіцери з такими іменами:  Агрипіна, Анастасія, Андрій, Анна, Василь, Євдокія, Іван, Катерина, Ксенія, Марія, Микола, Михайло, Олекса, Орпина, Параскевія, Пелагія, Пракседа, Прокіп, Степан, Теодозія, Якуб.

Можна зробити висновок, що Шпіцери у той період дуже активно 'вирішували' демографічні питання – і народжували своїх дітей, і ставали хресними батьками чужої дітвори. Прокіп Шпіцер з Євдокією не тільки народили дванадцятеро власних дітей, але й стільки ж разів ставали хресними батьками (Прокіп – 9, Євдокія – 3).

* * *

Архівні документи показують, що Шпіцери ('прокопові') були далеко не бідними людьми. Це якраз і засвідчують довідки, видані Голові Львівської міської ради Василю Шпіцеру директором Львівського ЦДІА про кількість землі, що належала Шпіцерам у 1876-1893 рр.

Вони показують, що Степану Шпіцеру належало 5 моргів і 22 769 сажнів землі. Якщо врахувати, що 1 морг дорівнює 0,6 гектара, а 1 сажень становить 3,6 квадратних метрів, то загальна площа земель становить:

(5 х 0,6) га + (22769 х 3,6) кв.м. = 3 га + 82000 кв.м. = 3 га + 8,2 га = 11,2 га.

Андрієві Шпіцеру (з 'прокопових') згідно з архівною довідкою належало приблизно 10 гектарів земельних угідь.

Нащадки двох інших Шціцерів – Андрія і Яця – на той час мали менші площі: Яць із будинку № 35 мав 8,1 гектара землі, а Олекса із будинку № 23 –  1,75 гектара.

РОДИННІ АРХІВИ

У сім’ї Микити-Григорія Шпіцера частково збереглися родинні архіви, які з ласкавої згоди його внука Івана Васильовича Шпіцера я переклав і подаю у цій книзі:

1. Найдавніший документ належить до 1859 року і стосується побудови нового будинку Прокопом Шпіцером. Писаний старонімецькою мовою, тому його не могли перекласти у Львові. Переклад на сучасну німецьку мову було зроблено у Німеччині. Подаю його зміст:

11 червня 1859

Шановна К.К**. Районна Рада!

Землевласник з Лукавиці Нижньої під № 13, що підписався нижче, має намір замість старого будинку  побудувати новий, а саме розмірами 6 клафтерів* в довжину і 3 клафтери* в ширину, відповідно до поданого Голові громади сертифікату. Голова громади має намір виступити проти цієї будови. Тому той, що нижче підписався, просить уклінно шановну К.К. Районну раду ласкаво дозволити йому згадане будівництво.

Лукавиця Нижня,

11 червня 1859 року Прокіп Шпіцер

*клафтер - міра довжини, що відповідає довжині витягнутих в обидві сторони рук
**К.К. - Королівсько-Кайзерський  (Kaizerlich-K?niglich – укр. Цісарсько-Королівський)

12 червня 1859 року

4243

для шановної К.К.** Районної Ради

в Стрию

Прокіп Шпіцер

Землевласник з Лукавиці Нижньої

просить про ласкаву згоду на побудову нового

будинку № 13

Рішення Районної ради:

4243

Місцевим органом самоврядування

надається  прохачу згода на будову

нового будинку на власній території під №13 в

Нижній Лукавиці згідно з листом від 11 червня

1859 року (???), якщо будинок буде збудований на

відстані 10 клафтерів* від найближчої будівлі,

забезпечений вогнебезпечним  каміном,  який            

виводиться через дах, і нижня частина даху

буде оббита дошками або ґонтом.

Голові громади буде між іншим доручено

спостерігати за будовою. У випадку

недотримання   умов ...( не   видно   тексту ) і

повідомити про правопорушення.

К.К. Районна рада

Стрий, 14 червня 1859 року

Андреас Гоффер

До

Прокопа Шпіцера, Землевласника

в Лукавиці Нижній

Вражає, що таке за сьогоднішніми мірками непросте питання було вирішене всього за три дні.

2. Контракт купівлі-продажу від 2 квітня 1866 року:

2 квітня 1866

КОНТРАКТ КУПІВЛІ - ПРОДАЖУ

Який між Михайлом Ткачиком, господарем з Нижньої Лукавиці яко продавцем з одної і Прокопом Шпіцером, теж господарем з Нижньої Лукавиці яко покупцем з другої сторони, укладений в наступний спосіб:

Пункт 1. Михайло Ткачик, власник успадкованої по своїм батьку Іванові Ткачику ґрунту під №-ом дому 29, а ґрунту 43 в Нижній Лукавиці, продає частину того ґрунту, тобто половину сіножаті на Мочарах, званої PN 1834 Прокопу Шпіцерові за між собою добровільно умовлену ціну в сумі 12 (словами Дванадцять) золотих ринських австрійською валютою (а.в.).

Пункт 2. (Важко перекласти дослівно. Зміст такий): Одержавши суму 12 рин. а.в., власник цим контрактом розписується, що передає у фактичну власність покупцеві вказану парцелю, дозволяє її переписати, не залишаючи ані собі, ані своїм спадкоємцям жодних претензій до покупця.

Пункт 3. Доки Прокіп Шпіцер одержить всі документи на володіння, монархічний податок в сумі 15 крейцерів а.в. платитиме Михайло Ткачик.

Пункт 4. Витрати за переоформлення земельної ділянки несе покупець.

Що обидві сторони, добре зрозумівши, і будучи при здоровім розумі, при запрошених свідках і земському уряді, власноручно знаком святого Хреста підписують

                                                                    Нижня Лукавиця дня 2 квітня 1866

Свідки

+ Сень Сулик,  війт                              + Михайло Ткачик,  продавець

+Михайло Палюк                                 + Прокіп Шпіцер,  покупець

+ Сень Мазурик

                                                      per me Яворський, земський писар

Золотий ринський – австрійська грошова одиниця у 1772 – 1896 рр. Потім в обіг увійшли корони. При обміні за 1 золотий ринський давали 100 корон.

29 березня 2012

(0|0)

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

3. Контракт купівлі-продажу від 28 квітня 1868 року:

28 квітня 1868 року

КОНТРАКТ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

Юрком Поповичем – господарем з Нижньої Лукавиці яко продавцем з одної, а Прокопом Шпіцером яко покупцем з другої сторони нижчевказаного дня був укладений наступним способом:

   Юрко

1.Яким Попович власник рустикального (орного – В.Ш.) ґрунту під C № 41(…) 31 на підставі спадкового декрету свого батька Івана Поповича …Стрий дня 31 грудня 1862 до … 4410 нажитого і розташованого в Нижній Лукавиці площею 16 морґів і 6 квадратних саженів (кв.саж.), продає з цього ґрунту зокрема: парцелю під № топографічним 553 (старим), 589 (новим) 'за Березиною' площею 1 морґ 317,3 кв.саж., парцелю під № топ. 556 (старим), 592 (новим) 'за Березиною' площею 1 морг 389 кв.саж., так як їх сам називав і мав право називати, Прокопові Шпіцеру за добровільно погоджену ціну Сто зол. /100/ золотих австрійською валютою.

2. Цю суму покупець сплачує продавцеві готівкою відразу після підписання контракту.

3. Фізичне володіння і використання цих парцель покупець отримує після підписання цього контракту.

4. Покупець Прокіп Шпіцер сам повинен постаратися, щоб земський уряд переоформив право власності на ці парцелі.

5. (не видно тексту)

6. Податки і повинності сплачує Прокіп Шпіцер.

7. Обидві сторони зобов’язуються не оскаржувати цей контракт, інакше будуть оштрафовані більше ніж на половину суми цього контракту.

8. (не видно тексту)

Лукавиця Нижня дня 26 квітня 1868 року

 Яко свідок                                 продавець + Юрко Попович  

+ Сень Мазурик                         покупець + Прокіп Шпіцер  

 За цим контрактом Прокіп Шпіцер купив майже 1,5 гектара орної землі.

4. Контракт купівлі-продажу від 27 січня 1869 року:

Записано … в Стрию

27 січня 1869

КОНТРАКТ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

Який між Матвієм Дячишиним – господарем з Нижньої Лукавиці яко продавцем з одної, а Прокопом Шпіцером – господарем з Нижньої Лукавиці з другої сторони уклали цього дня наступним способом:

1. Матвій Дячишин, будучи власником рустикального ґрунту (орної землі – В.Ш.) під … № 16 … , розташованого в Нижній Лукавиці, продає з цього ґрунту, а саме: парцелю під старим топ. № 720 (новий 756) 'Гірка велика' площею 598 ? квадратних сажнів так як її зараз сам використовував і мав право використовувати на вічні часи Прокопові Шпіцеру, він же купує за добровільно погодженою ціною 50 зол. вал. австр. – мовою П’ятдесят золотих валютою австрійською.

2. Ця сума виплачується продавцеві до рук готівкою.

3. Продавець віддає у фізичне володіння покупцеві парцелю відразу після підписання цього контракту.

4. Продавець беззастережно дозволяє, щоб покупець при впорядкуванні земельних книг для Нижньої Лукавиці яко власник цієї щойно купленої парцелі був заінтабульованим (внесеним у земельні книги – В. Ш.)

5. Монархічні земельні податки, як також данини і громадські повинності оплачує з сьогоднішнього дня Прокіп Шпіцер.

6. Обидві сторони зрікаються права оскарження проти цього контракту, інакше будуть покарані над половиною вартості, сплаченої покупцем.

Цей контракт обидві сторони підписують в присутності свідків.

Лукавиця дня 27-го січня 1869

Яко свідок                                                                        Продавець

                                                                                          + Матвій Дячишин

+ Юрко Попович                                                            

                                                                                           Покупець

+Сень Мазурик, війт                                                        +Прокіп Шпіцер

Неписьменних підписав писар земський

/підпис/

5. Контракт купівлі-продажу від 28 листопада 1877 року:

28 листопада 1877

КОНТРАКТ КУПІВЛІ - ПРОДАЖУ

Яким нижче вказаного дня між Данилом Ковалем яко продавцем з одної і Степаном Шпіцером – землеробом з Нижньої Лукавиці яко покупцем з другої сторони уклали наступні умови:

1. Данило Коваль, будучи законним власником … ґрунту під № … 33 представлений також під № … 34 в Нижній Лукавиці, розташованій у Стрийському повіті, продає і відступає дві парцелі орного поля від свого імені як і від імені своїх спадкоємців, які входять в склад того господарства, а то одна ціла парцеля з-під № … 34 і другої півпарцелі з-під № … 33, званих 'Прийма' № топ. … означених в об’ємі … квадратних сажнів, обмежена з одної сторони дорогою до Ниніва Долішнього ведучою, з другої сторони з другою частиною проданої півпарцелі Семка Одинака, одним кінцем дотикає до потоку званого Жижава, другим кінцем дотикає до польової дороги, ідучої по кінець парцель, званих Лани, на вічну і необмежену власність Степанові Шпіцерові за ціну купівлі між собою добровільно умовлену /120 зол./ словами Сто двадцять золотих Австрійською Валютою.

2. Степан Шпіцер купує лише описані парцелі від Данила Коваля, складає тому ціну купівлі 120 зол. а.в. готівкою до рук, одержання якої нинішнім підписує і предмет продажу покупцеві через підпис контракту цього віддає у фізичне володіння і використання на сьогоднішній день.

3. Степан Шпіцер від сьогоднішнього дня зобов’язаний за куплені парцелі сам сплачувати належні урядові податки і земські данини та повинності.

4. Продавець Данило Коваль віддає покупцеві ті продані парцелі цілком чисті, безборгові, зі всіма правами і обов’язками так як сам посідав і використовував, в його фізичну власність, а в разі виникнення майнового спору той же продавець ручається покупцеві Степанові Шпіцеру за спокійне і … володіння і використання їх всім своїм рухомим і нерухомим майном, де тільки таке знайдеться і на майбутнє  може і буде піддаватися дії юрисдикції цісарсько-королівського повітового суду в Стрию.

5. Продавець Данило Коваль безумовно дозволяє покупцеві Степанові Шпіцеру, щоб Степан Шпіцер, яко необмежений власник куплених парцель, описаних у першому розділі, був записаний у відповідних земельних книгах … Нижньої Лукавиці.

6. Обидві сторони зрікаються права відміни цього контракту з будь-якої підстави, інакше будуть покарані штрафом понад половину вартості контракту і підписують його з їх волі зроблений, в нічому не змінений ані відкликаний, отже правомірний, при свідомості запрошених свідків.

Нижня Лукавиця, дня 28 листопада 1877

 Яко свідок                                 Даніель Коваль

Василь Гаврилів                            

Яко свідок

Андреас (прізвище важко прочитати)

Як бачимо, після смерті Прокопа Шпіцера його син Степан продовжує придбавати землю.

6. Контракт купівлі-продажу від 21 грудня 1882 року:

21 грудня 1882

                                        Контракт купівлі-продажу

Укладений між Данилом Байталом у Нижній Лукавиці, як продавцем, з одного боку, і Степаном Шпіцером, також в Нижній Лукавиці, як покупцем, з іншого боку, нижче вказаного дня, укладений таким чином.

1). Данило Байтала, будучи правним власником і посідачем частини рустикального (селянського) ґрунту в силу декрету про спадщину з дня 10 грудня 1880 р. ч. 16928, а також відповідно до фасцикулу 1 (справи 1 – В.Ш.рави - В.жко прочитатийцерів В) іпотечної книги 2 під конскрипційним номером 32, розташованого в Нижній Лукавиці Стрийського повіту, цим продає частину городу, так зване Дворище під кадастровим номером 1436 (номер викреслений олівцем – В.Ш.) площею 360 квадратних сажнів між межами з одного боку, з півдня до тої ж назви покупця, а з другого боку від … частини спадкоємців по світлої пам’яті Антонові Байталові, одним кінцем від сходу дорога, що йде через село Лукавицю, другим кінцем до польової дороги, у тих же межах і границях, як їх він сам посідає і має право посідати, продає на вічну й необмежену власність Степанові Шпіцерові. А той же Степан Шпіцер купує у свою власність за узгоджену між ними попередньо ціну купівлі-продажу в сумі 52 злоті ринські (словами П’ятдесят два зл. р.) австрійської валюти.

2). Вищевказану ціну купівлі-продажу покупець виплачує до рук продавцеві готівкою відразу ж при підписі цього контракту, про що продавець цілковито квитує цим контрактом.

3). Фізичне посідання й використання продавець негайно передає покупцеві при підписі і після обходу границь купленої парцелі.

4). Покупцеві з 1 січня 1883 р. слід сплачувати монархічні податки, як і виконувати громадські повинності, що випливають з посідання згаданої ґрунтової парцелі, і сам покупець зобов’язується оплачувати правну належність від укладення цієї угоди.

5). Продавець виразно дозволяє цим, щоб покупець Степан Шпіцер, як правний власник цієї придбаної ґрунтової парцелі під конскрипційним № 32, розташованої в Нижній Лукавиці своїм коштом і стараннями заінтабулював її у відповідних ґрунтових книгах для села Нижня Лукавиця.

6). Обидві сторони зрікаються з права порушення чинності цього контракту під [загрозою сплати] половини вартості, чи будь-чого іншого.

Цей контракт обидві сторони приймають і підписують у присутності запрошених свідків.

Нижня Лукавиця, дня 21 грудня 1882 р.

Як свідок

+ Сень Мазурик, війт                                 + Данило Байтала як продавець

+ Семко Одинак                                             + Степан Шпіцер як покупець

Василь Гаврилів

Підписав як свідок

Дмитро Борис

Саме на цій ділянці землі площею 13 арів Степан Шпіцер побудував будинок № 31, у якому народилися його чотири сини, внуки і правнуки. Простояв дім до 1960-х років.

7. Нотаріальний акт від 27 квітня 1885 року:

Licz. rep. 12133                                                                                     27.4.1885

ГОЛОВНА ВИПИСКА

НОТАРІАЛЬНИЙ АКТ

Дня двадцять третього квітня тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року (23 квітня 1885) в місті Стрию стали переді мною, Володимиром Криницьким, помічником цісарсько-королівського (ц.к.) нотаріуса в Стрию п. Артура Малевського, призначеного ухвалою ц.к. окружного Суду в Перемишлі з дня 19 січня 1885 р. …431, Стефан Шпіцер і його сестра Настуня Шпіцер, заміжня Потоха, селяни з Нижньої Лукавиці і уклали переді мною в присутності відомих мені особисто, дієздатних, в кінці цього акту названих свідків, котрі одночасно підтвердили мені тотожність їхніх осіб, наступне______

Угоду:

1. Померлий в 1870 році у Нижній Лукавиці Прокіп Шпіцер залишив у спадщину майно, що належить двору 31 і постановив згідно з останньою волею, що його син Стефан Шпіцер обіймає спадщину у власність, натомість своїй сестрі Настуні, зараз заміжній Потосі, має сплатити спадкову частку в сумі триста (300) золотих готівкою в австрійській валюті. При складанні земельних книг для села Нижньої Лукавиці встановлено в іпотечнім переліку – 79 право власності на майно двору 31 на користь Стефана Шпіцера. Оскільки Настуня Шпіцер, заміжня Потоха, вже досягла фізичного повноліття, то Стефан Шпіцер має сплатити належну їй частку спадку по світлої пам’яті Прокопі Шпіцеру в наступний спосіб:__________________________________________________________

2. Стефан Шпіцер відступає з свого маєтку двору 31, розташованого у Нижній Лукавиці, парцелю ґрунту 1423, звану 'Дворище', зі всіма приналежностями і правами на необмежену власність своїй сестрі Настуні  Потосі в прийнятній обопільно вартості сто п’ятдесять (150) золотих австрійської валюти, а Настуня Потоха приймає цю парцелю вартістю 150 зол. а. в. замість сплати такої ж частки зі спадщини св. п. Прокопа Шпіцера готівкою. Крім того, Стефан Шпіцер сплачує своїй сестрі Настуні Потосі при підписанні цього акту готівкою сто (100) золотих австрійською валютою на дальше погашення її спадкової частки по св. п. Прокопі Шпіцеру, а Настуня Потоха розписується в отриманні цієї частки. Врешті відступає Стефан Шпіцер своїй сестрі Настуні Потосі у власність трирічну червону корову з білими плямами із телятком в прийнятій обопільно вартості п’ятдесят (50) золотих і зобов’язується віддати цю корову з телятком Настуні Потосі зараз дня сьогоднішнього по прибуттю на місце володіння ____________________

3. Настуня Шпіцер, прийнявши готівку, корову з телятком і парцелю ґрунту 1423 як повну компенсацію своєї спадщини від св. п. Прокопа Шпіцера засвідчує, що більше жадних претензій до Стефана Шпіцера збільшувати не має права._______________________________

4. У фізичне володіння відступленої сьогоднішньою угодою парцелі ґрунту 1423 Стефан Шпіцер віддає Настуні Потосі вже через підписання цього акту, дозволяючи, щоб Настуня Потоха без подальшого звернення до нього відразу почала використовувати це володіння в довільний спосіб.__________________________________________________________

5. Настуня Потоха зобов’язується, починаючи від сьогоднішнього дня, сама сплачувати  всі податки, борги, а також сплатити державі за переоформлення власності._________________________

6. Стефан Шпіцер дозволяє виокремити земельну парцелю 1423 зі списку власності двору 31, яка записана в земельній книзі іпотечною відомістю 79, і утворити з неї окреме іпотечне тіло з внесенням права власності на ім’я Настуні Потохи________________________________

7. Обидві сторони зрікаються права вимагати відміни цього контракту…___________________

Ця виписка видається Настуні Шпіцеровій-Потосі з засвідченням дослівної відповідності  оригіналу написаного, розташованого в актах нотаріуса п. Артура Малевського, …, який одночасно надав копію ц.к. податковому уряду в Стрию…

В Стрию дня двадцять сьомого квітня, тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року.

Печатка, штамп, підпис

У заповіті Прокопа Шпіцера було сказано, що його спадкоємець – син Степан повинен сплатити своїй сестрі Настуні 300 золотих австрійською валютою (а.в.) як та досягне повноліття. Як бачимо, коли Настуня вийшла заміж, Степан передав їй парцелю землі вартістю 150 золотих а.в. (приблизно 40 арів), 100 золотих а.в. готівкою, а також трирічну червону корову з білими плямами і телятко – вартістю 50 золотих а.в.

Отже, віно Анастасії умовно складало шість трирічних корів і шість телят – тобто 12 голів великої рогатої худоби.

Можна оцінити віно Настуні Шпіцер  й по-іншому. У статті ?Моя подорож до Риму 1902? (?Український Родовід?, Львів, ?Українські технології?, 2001, стор. 144) Володимир Пясецький пише: ?Заїхалисьмо до готелю ?Англо-Американо?, Вія Фраліна ч. 128, где нас кождого утриманнє разом з станцією і віктом коштувало на добу 4 золоті ринські або 8 лір, а другі до поблизького готелю ?Лємана? на тій самій улиці, где їх коштувало тілько 2 з.р. або 4 ліри на добу.?

Виходить, що за своє віно Настуня могла жити і харчуватися у Римі в готелі ?Лємана? майже півроку.

8. Контракт купівлі-продажу від 3 грудня 1904 року:

        L. rep. 8296                                                                     3 грудня 1904                                   

Засвідчую, що Степан Шпіцер, землероб в Нижній Лукавиці, ідентичність котрого підтвердили знані мені особи свідки Миколай Мельник – землероб в Братківцях і Дмитро Базюк – землероб в Добрянах,

сьогоднішній контракт купівлі і продажу в моїй присутності власноручно підписав, а саме знаком руки, при котрому ім’я і назву свідок Миколай Мельник дописав.

В Стрию дня третього грудня року тисяча дев’ятсот четвертого (1904)

Nal. leg. 1 k. zol. zapl.                                              Підпис Ст. Матковського

10/12 – 1904 L.2328

КОНТРАКТ КУПІВЛІ – ПРОДАЖУ

І. Підписаний Степан Шпіцер, землероб з Нижньої Лукавиці продає своєму синові Микиті Шпіцерові, землеробові з Лукавиці на його повну власність зі складу володіння по списку 79 земельної книги села Нижня Лукавиця, а до нього і до того + (плюс) сина Микити Шпіцера по 1/4 частині своєї власної одної четвертої невиділеної частини парцелі ґрунту L. kat. 1391 званої Дожиська площею 1236 квадратних сажнів і дозволяє, щоб право власності щодо належної до нього одної четвертої частини парцелі 1391 після виписки її з hip. 79 земельної книги села Нижня Лукавиця у власність покупця Микити Шпіцера було заінтабульовано.

ІІ. Ціна покупки встановлена в розмірі двісті (200) корон.

ІІІ. Продавець підтверджує виплату покупцем повної ціни в розмірі двісті корон і зобов’язується передати покупцеві землю негайно у власність і запевняє покупця, що вона є вільною від всіляких боргів та іпотечних зобов’язань.

ІV. Належні податки і громадські повинності від проданої частки парцелі має нести покупець від дня вступу у володіння.

V. Вартість виписування і інтабуляції цього контракту та інші витрати має нести покупець.

VI. Обидві сторони зрікаються права ставити під сумнів дію цього контракту, в іншому випадку понесуть втрати понад половину його вартості.

                                        Стрий дня 3 грудня 1904

Свідки:

Микола Мельник                                                        + Степан Шпіцер

Дмитро Базюк                                                             + Микита Шпіцер

9. Виписка із контракту купівлі-продажу від 29 лютого 1936 року:

L.dz. hip. 816/37                                                            20 грудня 1937                

В И П И С К А

Реєстраційний № 627/36.

Переді мною, Мечиславом Грабовським, нотаріусом у Стрию,

13 листопада 1936 року стоїть в моїй урядовій канцелярії особисто мені знайомий Микита Шпіцер, землероб з Нижньої Лукавиці і визнає у присутності особисто мені знайомих свідків Дмитра Цесліва і Олеськи Николишин, що проживають у Добрянах, як свідків акту таке:____________________________________________________

____________________З А Я В А ______________________

І. Контрактом купівлі – продажу від 29 лютого 1936 року з міста Едмонтон, Альберта, Канада, легалізованим через Консульство Республіки Польщі у Вінніпегу 7 березня 1936 року до №688 Василь Шпіцер продав свою одну шістнадцяту (1/16) частину власності, вказаної в іпотечному списку 79 сільського кадастру Нижньої Лукавиці зі всіма правами своєму братові Микиті Шпіцеру на його виключну і необмежену власність за домовлену ціну купівлі-продажу в сумі п’ятдесят (50) доларів, яку покупець мав виплатити продавцеві після пересилання того контракту від продавця до рук покупця.

ІІ. Підписаний Микита Шпіцер засвідчує сьогоднішнім, що вищеназваний контракт отримав від брата Василя Шпіцера і що продану йому 1/16 частину нерухомості Василя Шпіцера, вказану в списку 79, купує у власність за домовленою ціною 50 доларів або, рахуючи за курсом 5 золотих 40 ґрошів за один долар, – всього 270 золотих. Цю суму поку

29 березня 2012

(0|0)